Мир у Церкві Христовій

Посвячена Христу Церква, яка пережила преображення, живе вірою в славного Ісуса й змінюється в Його образ — втілене Боже Слово. Втілюймо, робімо живим Слово Ісуса, Слово Євангелії. Показуймо це Слово таким, яке діє в житті людей, у житті кожного з нас. Першоапостольській церкві це вдавалося.

Писання каже: «А Церква по всій Юдеї, і Галілеї, і Самарії мала мир, будуючись і ходячи в страсі Господньому, і сповнялася втіхою Духа Святого» (Дії 9:31).

Нині, коли в країні війна, ми особливо сприймаємо й по-особливому цінуємо слово «мир». Ми по-особливому цього прагнемо й по-особливому розуміємо цінність миру. Ми знаємо, що час миру — це час збудування, бо в час війни все лише руйнується. Отже, і церква, яка має мир, може будуватися, зростати, множитися.

Мир — це стан спокою та гармонії, період між війнами, як каже один зі словників, це відсутність війни. Світ завжди прагнув миру. Була навіть визначена дата 21 вересня для відзначення Міжнародного дня миру. Проте мир — це не відсутність конфліктів. Це вміння на дипломатичному рівні вирішувати ці конфлікти без насилля й приниження. Там, де є хоча б двоє людей, будуть виникати конфлікти, бо там будуть різні думки, різний досвід, різний рівень віри. І жити в мирі — значить навчитися вирішувати ці конфлікти.

Здавалося б, говорити про мир у церкві між християнами недоречно. Бо очевидно, що люди, які вірять у Бога миру й порядку, мають жити у мирі. Біблія дуже часто протиставляє церкву світові. Та й нам, зокрема на заході України, вдалося сформувати в людей розуміння, що Церква — це щось святе, відділене, чисте. І це правильна думка. Протилежністю Церкві є світ — брудне, бурхливе море, образ чогось негативного.

І якщо ми говоримо про Христову Церкву, то розуміємо, що вона перебуває в постійному конфлікті зі світом. Церква не може жити на умовах світу. Церква — це завжди протистояння, це щось кардинально інше від світу. І єдина площина, єдиний вимір, у якому Бог дозволив Церкві воювати, — це воювати зі світом, воювати проти духів злоби піднебесної, воювати з брудним, гріховним, безчесним. І не згоджуватися з нечестям, яке панує у світі.

Світ — це бурхливе море, тоді як Церква — рятівний корабель. Як тільки грані стираються, стається катастрофа. Стерті грані — це коли Церкві стає все можна, це вседозволеність. І це неприпустимо, бо Церква виокремлена Богом, виокремлена в цьому світі певними межами. І про це знають навіть невіруючі люди.

Всередині Церкви має панувати мир. Але часто приходять такі обставини, через які Церква втрачає той мир. І тому тут треба дуже пильнувати. Нерідко до конфліктів приводять якісь пересічні події, які прийшли в наше життя, і погляд на ці ситуації ділить людей у Церкві. Пригадайте події, пов’язані з коронавірусом. Чого ми тільки не чули, як тільки християни не тлумачили цього! Це призводило якщо не до сварок, то до розділення в думках обов’язково. Аж тут нова проблема — війна прийшла. І знову шквал нових думок, переконань, відкриттів.

Тому ми бачимо, що потрібно говорити, вчити, вести людей до єдності в розумінні тих питань, які виникають у контексті того, як поводитися Церкві в час війни, як ставитися до збройних сил, як взаємодіяти з людьми не з церкви, надаючи їм допомогу, як визначитися з мовним питанням. Це те, про що не йдеться в Писанні прямо. І люди губляться, а ще, що більш прикро, розділяються та воюють між собою. Але Біблія закликає нас: «Зберігайте мир!» Тим більше в питаннях, які Писанням не стверджені. Не конфліктуйте, не доводьте своєї правоти, не роз’єднуйтеся, не сваріться.

Насправді, я дякую Богові за Євангелію, яка відповідає на всі питання. І хоча не всі конкретні ситуації, з якими ми стикаємося в житті, описані на її сторінках, але тут ми знаходимо принципи, опираючись на які, можемо обрати правильний спосіб поведінки в тій чи іншій ситуації. І саме ці принципи Євангелії ніколи не приведуть людей до війни.

До миру ніколи не прийдеш через приниження. Навіть світ пробує вирішувати свої конфлікти з допомогою дипломатії — вміння вирішувати конфлікти без принижень і образ. І Церква має бути першою в цьому. Якщо й виникає якесь питання, якийсь виклик, то вирішуймо їх із молитвою, опираючись на настанови Святого Писання.

«Майте сіль у собі, майте й мир між собою!» (Мр.9:50). Це слова Ісуса Христа. Вільям Барклі цікаво тлумачить цей текст: «Майте в собі очищаючий вплив Духа Христового, будьте чисті від егоїзму й користолюбства, від гіркоти, гніву, заздрості, егоцентризму. І тільки тоді ви зможете жити в мирі з братами». Тут цікаво описана здатність солі як дії Духа Святого, Який очищає від усяких гріховних нашарувань. І коли в тобі є сіль, то гніву, егоїзму й іншої нечистоти немає в серці. І маючи цю сіль, ти будеш носієм миру. Ти не дозволятимеш собі принижувати когось. Ти ніколи нікого не образиш. Ти не завдаватимеш болю й не ставатимеш причиною спотикання для інших людей. Бо в тобі є сіль Христова, і це відображається у твоєму житті. Ти — носій миру.

Як служитель я часто спостерігаю за людьми й родинами. Мені приємно бачити окремих людей і цілі сім’ї, які попри тяжку життєву долю зберігали цю сіль у собі. Такі люди ніколи не стають причиною конфлікту. Сіль, яку вони мають у своєму серці, дає їм статус миротворців, носіїв миру. Вони не дозволяють собі говорити, робити та й навіть думати злого.

Знаю одну жінку дуже важкої долі. Сирота, чоловік невіруючий, дванадцятеро діток. Важке життя, іноді впроголодь, але вона мала в собі сіль. Згодом діти роз’їхалися по світу, але всі реалізувалися в житті й, що головне, всі зустрілися з Богом. Чоловік-п’яниця, який багато років завдавав їй болю, вийшовши на пенсію, навернувся до Бога. У неї до того часто питали: «Як ти можеш його терпіти?» А вона могла, бо мала силу в собі. Вона бігла в зібрання, хоча далеко жила від дому молитви. А коли чоловік покаявся, я з насолодою спостерігав, як вона радісно дивилася на нього й тішилася тим, що він тепер із Богом.

Ми з вами повинні усвідомити, що на церкві нині величезна відповідальність. Бог довірив нам особливу місію — проповідувати Євангелію, оживляти слова Доброї Новини. Сучасні реалії привели церкву в стан неймовірної відповідальності. Навіть світські опитування свідчать, що нині люди найбільше довіряють Церкві. Вони дивляться на нас як на щось інше, щось добре, щось чисте, святе, мирне. Тому апостол Павло радить: «Між собою заховуйте мир!» (1Сол.5:13).

Ми сіль землі. Але хочу зауважити один момент: коли солі в міру, то вона присмачує їжу. А коли її багато лежить на одній купі, вона може втрачати свої властивості та свою роль. І коли втрачаємо з поля зору власне призначення й не виконуємо своєї ролі у світі, то в Церкві відбувається негативна взаємодія між тими, кому Христос казав: «Ви — сіль землі». Наша місія не лежати в одній купі й вступати в реакцію один із одним. Наша мета — зберігати світ від розкладання, нести людям світло й мир, правду любов і доброту. Наша місія — бути присутніми в цьому світі й присмачувати людям життя Доброю Звісткою.

Цікавий урок я взяв собі з історії будівництва першого храму. Соломон будує храм. І там, де ведуться роботи, все тихенько: просто кладеться камінь до каменя. А є місце, де рубають і тешуть. Там стук, гуркіт. І так би хотілося, щоб у Церкві, яка є зібранням народжених згори духовних людей, на яких розраховують і Бог, і світ, було так само тихо й мирно. Щоб ми, як те живе каміння, будувалися в дім духовний, не смикаючи один одного, не завдаючи один одному болю, не принижуючи один одного.

Найвищий мотив християнської поведінки — чинити так, щоб, наслідуючи наш приклад, ніхто не загинув. Це призначення солі. Це велике благословення й неймовірна відповідальність. Христос виявив велику милість до нас, людей, які за природою були дітьми гніву, жили гріховним життям. Він спас нас. Після того ми не раз помилялися, але Господь, не дорікаючи, прощав нам. Це Його природа, Його серце. І Бог хоче, щоб це стало основою нашої природи.

Нам не завжди це вдається. Пригадаймо блудного сина. Батькові було легко його прийняти й простити. А старшому братові це дається дуже складно. Брат готовий дорікати, принижувати, заздрити. Брат готовий прогнати назад. Він бачить свого блудного брата як того, хто змарнував, зруйнував і розтратив. Серце батька дивиться по-іншому: «Це мій син, який пропадав і знайшовся, був мертвий і ожив».

Формулюючи для себе визначення праведності, я прийшов до висновку, що це постійне повернення в дім Батька. По-різному в житті можуть складатися обставини. Не завжди ми на висотах, не завжди духовно сильні, не завжди праві. Ми помиляємося, спотикаємося і, як блудний син, приходимо до усвідомлення: «Як я міг так? Повернуся до Батька». І наше благословення в тому, що Батько нам завжди прощає й нас приймає.

Тому довіряймо один одному. Любімо один одного. Це кроки до миру. Де навчитися цього? Через Писання, дивлячись на Ісуса. Він так робив. Він любив, довіряв і прощав. І тепер — любить, довіряє і прощає.

Мир — це не відсутність конфліктів, це вміння їх вирішувати люблячи, прощаючи, довіряючи. І коли цим людина керується в церкві, в сім’ї, на роботі, вона буде сіллю, буде носієм миру. Через неї буде потужно діяти Бог. Вона зробить Церкву, віру в Христа, Євангелію цікавішою для інших людей. «Терпіть один одного, і прощайте собі, коли б мав хто на кого оскарження. Як і Христос вам простив, робіть так і ви! А над усім тим зодягніться в любов, що вона союз досконалости. І нехай мир Божий панує у ваших серцях, до якого й були ви покликані в одному тілі. І вдячними будьте!» (Кол.3:13-15).

Тож будьте як Христос, щоб отримати Його благословення. Майте сіль у серці, бо, маючи її, ми зможемо мати мир для себе, ми зможемо нести мир іншим і зможемо виконати місію Ісуса — зробити Євангелію цікавою для людей. Ми зможемо бачити Церкву сильною та зростаючою.

Олександр КОТОК

Благовісник, 4,2022